Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Великий піст 2024
    У 2024 році Великий піст розпочинається 18 березня і триватиме до…
  • Православні молитви за воїнів
    Молитва за воїнів, що йдуть на війну Владико Господи, Боже отців…
  • Різдво Христове
    ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! Підбірка публікацій про Христове Різдво - …
  • Великомучениця Варвара
    Життя святої Варвари Тропар, величання, кондак, прокимен, причасний …
  • Апостол Андрiй Первозваний
    Життя святого Андрія Первозваного Святий апостол Андрій на Київських…
  • Популярне
    Где то косяк! Проверь правильность строки подключения. Возможно просто нет новостей за последние 30 дней.
    Опитування
    Ти святкуєш 8 липня православний День закоханих?
    так
    ні
    святкую день Валентина
    а що це за свято?
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Квітень 2024    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
     
    Березень 2024 (1)
    Лютий 2024 (1)
    Грудень 2023 (2)
    Листопад 2023 (3)
    Жовтень 2023 (2)
    Вересень 2023 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Смерть - милість чи покарання? Православний погляд на смерть

    Смерть - милість чи покарання? Православний погляд на смерть
    Протоієрей Ярослав РОМАНЧУК

    Багато суперечливих відчуттів пов'язано зі словом смерть, але для більшості з нас це таємниця за сімома замками, і лише дехто дозволяв собі роздумувати на цю тему, а тим більше писати. Дотепер на цій темі було табу в секулярному суспільстві, найчастіше людина виявляється безпорадною і переляканою, коли стикається зі смертю близьких або дізнається про свою близьку кончину. Але якщо ми повернемо свій погляд на оточуючу нас дійсність, то побачимо, що це неминуче "зло" повною мірою усвідомлюється тільки людиною, це наша фатальна особливість, що виділяє людину з царства тварин - знати про кінцівку свого життя і розуміти, що це неминучий кінець кожного. Що ж приносить в наше життя це знання і для чого воно дане людині?

    Смерть - це явище, що знаходиться зовні волі людини, ми розуміємо, що смерть стоїть завжди поряд з нами, але ми не знаємо години і не можемо запобігти їй. Смерть увійшла до світу через переступ волі Бога, поруйнувавши цілісність людського єства і, в першу чергу, ослабивши і спотворивши волю людини, перетворивши її на свавільну, слабовільну й егоїстичну або, на мові святих отців, - "духовну гордість, зухвале прагнення творіння до незалежності від Бога, бажання рівності з Ним, самообоження і самообожнювання" [29, с. 147]. Так ось, цій-то хворій волі і даються гіркі ліки - смерть, які лікують її своєю не-передбачуваністю і неминучістю. Не зі своєї волі ми починаємо існувати, а, значить, і припинити існування - не в наших силах. Один Творець знає час перебігу життя, і тут змагання з Ним набуває фатального забарвлення, ми або ігноруємо смерть, витісняємо знання про неї на задвірки нашої свідомості, і це пасивний бунт; або ми кидаємо виклик смерті в самогубстві, і це активний бунт. Але всякий бунт - це наслідок слабкості і недосконалості, відмова від боротьби з са-мимсобою і поглиблення прірви міжлю-диною і Богом. Божественним велінням ми призначені на буття. У нас є тільки вибір між однаково нескінченними муками і блаженством. Немає нічого більш вічного, аніж людська душа - задумана, полюблена, вибрана Богом, перебуваюча довіку, як і воля Божа, що створила її. Небажання знати про смерть приводить до незнання життя і до скороплинності існування.

    Спробуємо задуматися і пошукати відповідь на питання: що є смерть?

    Смерть поглиблює таємницю буття, кидає нове світло на значення життя. В християнському Одкровенні знаходимо вчення про загальне воскресіння і відплату, завдяки чому земне людське життя і діяльність набувають повноти значення і справжню розумність. "Вір, людино, що тебе чекає вічне життя!" - цим своїм твердженням християнство особливо різко контрастує з атеїстичним: "Вір, людино, що тебе чекає вічна смерть!". Саме у вирішенні питання про душу і вічність з найбільшою очевидністю виявляється в кожній людині її духовна орієнтація.
    Завдання філософії - допомогти сформувати "живий світогляд" людині, тобто визначити своє призначення в світі. На думку В.І.Нєсмєлова, "живий світогляд",аналогічний сучасному поняттю "образ світу", яке, в його розумінні, складається з елементів трьох різних порядків: з емпіричних пізнань про речі і явища світу, з філософських визначень кінцевої ідеї світу і з релігійних споглядань закінченої картини світу" [25, с. 168 - 174].

    Світогляд дає відповіді на наступні питання: хто я?, яке значення мого існування?, чи є взагалі значення в бутті людства, світу?, чи є вічність для людини? - і т.д., щоб знати, як жити, чим керуватися, яким ідеалам служити [29, с. 150].

    За відсутності цілісного світогляду у людині утрудняється проблема вибору і формування цілей і цінностей. Важливою умовою цілісності світогляду є смислове наповнення критеріїв добра і зла, кінця свого існування, смертності людини, обмеженості своїх можливостей.

    Проблемазначенняжиття пов'язана з обмеженістю життя, тобто із смертю, є емоційно навантаженою значущою проблемою, вирішення якої, як правило, супроводжується внутрішнім конфліктом, що створює підвищений рівень тривожності, і це природно переростає в страх смерті.

    Смисловий зміст страху смерті подається по-різному в різних світоглядних системах. В атеїстичних, матеріалістичних системах, що повністю заперечують існування світу духовного і загробного життя, страх смерті пов'язаний з неможливістю для свідомості людини прийняти небуття, протилежне основному інстинкту життя, страх не встигнути одержати бажане протягом короткого періоду життя. Значенням життя людини в матеріалістичних системах проголошується радість земного життя, гедонізм і споживання. Але це прагнення до радості і щастя шляхом отримання матеріальних благ і тілесної насолоди, як правило, завжди приходить в суперечність з вимогами моральності, а також з потребами інших людей. Здійснення морального вибору на користь конкретного матеріального блага "тут і зараз" фактично зводить людину до рівня тваринного, якщо вона вирішує кожний моральний конфлікт в свою користь, тобто виходить виключно з своїх інтересів (егоїстично), або примушує її страждати від неотримання бажаного задоволення через інтереси інших людей, без достатнього обґрунтовування такій альтруїстській поведінці [17, с. 338 - 345].

    Щоб суспільство було стабільним, необхідні чіткі моральні критерії, що визначають відношення до людської смерті, бо це допомагає підтримувати суспільство в динамічній рівновазі моральності, не допускаючи виходу на поверхню агресивних інстинктів, неконтро-льованих масових вбивств і самогубств. У ранніх етичних системах (в античній міфології, індуїзмі і буддизмі) смерть розглядалася як результат, пов'язаний з моральною оцінкою особи померлого, через його відносини з навколишніми людьми і з "вищими силами". "У грецькій мудрості переважали ідеї незмінності і повторюваності. Вищий символ сущого - круг, що обертається, тільки він досконалість. Елінська філософія завжди більше цікавилася "початковими принципами", аніж "останніми речами". Світогляд греків очевидним чином грунтувався на астрономічних спостереженнях за періодичним рухом небесних тіл. Тому немає "просування" в часі, є тільки вічні повернення, вічний "кругообіг". Виходила якась подібність космічного perpetuum mobile (вічного руху), що нещадно прирікає життя кожної людини на вічне рабство круговерті космічних циклів і "астральних течій" (саме це греки називали "долею"). У греків час був "циклічним", а в Біблії і у християн - "лінійним" (блаж. Августин стверджував, що час слід розглядати як тварне, що послужило підставою для побудови християнського богослів'я історії) [17, с. 346].
    Для Арістотеля людина вмирає зовсім, душа не продовжує існування і не долає смерть. Явний недолік Арістотеля не в натуралізмі, а в тому, що він відмовився припуститися можливості вічного буття індивідуальності. Вся грецька філософія, на думку А.Ф. Лосева, була "скульптурним символізмом", де весь світ - це статуя, в ньому немає душі і духовної індивідуальності, є щось, а не хтось, індивідуалізоване Воно, а не жива душа з власним ім'ям. Є тіла, і є ідеї. Духовність ідеї вбита тілом, а теплота тіла придавлена відвернутою ідеєю[23, с. 123].

    Не дивлячись на це, Арістотель надав християнським філософам все необхідне для вчення про душу. Його сила полягала у відчутті ним емпіричної цілісності людського буття. Найбільшим внеском християнства у філософію була ідея душі, що зробило можливим вірно і повно осмислити трагедію смерті. Для Арістотеля і його учнів смерть - природний кінець земного існування, сумний, але неминучий. Для християн смерть -катастрофа, деградація в нелюдський стан, причина якого - людська гріховність; полон, чиї узи переможені нині участю Христа. Відновлення цілісного буття людини неможливе, якщо немає воскресіння мертвих. "Бог наділю-вав самостійним буттям і життям не природу душі саму по собі і не природу тіла, узяту окремо, але, насамперед, людей, що складаються з душі і тіла" (Афінагор Афінський) [17, с. 350]. Людина зникне, якщо порушиться цілісність цього зв'язку, бо подібне розділення знищує душу. І якщо Арістотель виводить смертність душі з тлінності плоті, вважаючи, що духовність - це життєва енергія тіла (тіло і душа разом зникають), то Афінагор, навпаки, відштовхуючись від безсмертя розумної душі, приходить до ідеї тілесного воскресіння (тіло і душа разом перебувають).

    Оскільки східні релігії не визнають цінності ні земного життя, ні людини, і бачать в цьому світі лише зло, то смерть розглядається ними як звільнення від страждань. Смерть, згідно цим релігійним переконанням, несе кінець тимчасовій муці земних творінь і занурює людину у вічне і байдуже, в нескінченне блаженство нірвани (в ніщо), - прихильники цих релігій живуть лише для того, щоб померти [17, с. 350 - 355].

    Дуалізм по відношенню до смерті характерний для буддизму. Поки смерть - лише станція на черговому перегоні (переселення душ), вона безперечне зло, що приводить до нових страждань. Якщо ж круг перетворень завершений, смерть є бажаною, даруючи відхід в нірвану [16, с. 39 - 52].

    Орфічний міф, який прийшов до Стародавньої Греції з Фракії, вчить, що душа при народженні сходить в матеріальний і грішний світ як божественний чужоземець. Вона входить в тіло, яке стає її могилою. Проте душа повинна звільнитися з цієї темниці, щоб знову повернутися на свою духовну батьківщину. Тому послідовники орфізму прикріплювали до рук померлих золоті пластинки, на яких були накреслені символи їх віри, наприклад: "Я теж небесного роду". Мертвим ці таблички були потрібні як паспорт, коли вони досягали воріт іншого світу. Проте душа не залишиться там надовго; вона знову прийде на землю і знову втілиться. Знов буде укладена в тіло тварини, людини або рослини лише для того, щоб потім переселитися на свою початкову батьківщину. Такий круговорот "народжень" і "смертей", що повторюються, продовжуватиметься до тих пір, поки душа не очиститься. Ідея метемпсихозу (переселення душ), з невеликими змінами знайшла своє віддзеркалення у філософських працях Піфагора і Геракліта [17, с. 356-360].

    Але окрім орфічного уявлення про смерть, в міфології стародавніх греків ми знаходимо богиню Мойру, первинно тільки "господиню смерті", що поступово розширила свій вплив на всі важливі моменти людського життя. З часом, смерть у греків стала асоціюватися або з проявом чийогось лиходійства, або із справедливою відплатою за гріхи, або з актом помсти. Але антична філософська традиція вже підійшла до розгляду смерті як блага. Так, Сократ, виступаючи перед суддями, що засудили його до смертної страти, заявив: "схоже насправді, що все це відбулося для мого блага, і бути цього не може, щоб ми правильно розуміли справу, вважаючи, що смерть є зло" (Платон).

    Цікаве відношення до смерті в Стародавньому Китаї. Філософ Ян Чжу (440-360 рр. до н.е.) загострював увагу на тому, що смерть являє собою символ соціальної справедливості, бо зрівнює всіх людей: "За життя існує відмінність - це відмінність між розумними і дурними, знатними і низькими. В смерті існує тотожність - це тотожність смороду і розкладання, зникнення і знищення... Вмирають і десятилітній, і столітній; вмирають і добродійний і мудрий; вмирають і злий, і дурний" [18, с. 38].

    Сучасні дослідники вважають, що з розвитком людської самосвідомості смерть через духовне її неприйняття все частіше розуміється не як кінець особистого буття, а як момент радикальної його зміни, за якою життя набуває в таїнстві смерті нового єства і продовжується в інших формах: переселення в "країну мертвих", відділення безсмертної душі від смертного тіла і залучення її до буття божественного універсуму або перехід до загробного існування.

    Віра в загробне життя певною мірою звільняє людину від страху смерті, замінюючи його страхом потойбічної кари, що є одним із спонукальних чинників для моральної оцінки вчинків, розрізнення добра і зла. Разом з тим, саме поняття смерті, усвідомлення кінцівки і єдиності людського особистого буття, сприяє проясненню етичного значення і цінності людського життя. Свідомість неповторності кожної її миті, незнищенності.
    Етика смерті завжди була пов'язана з центральною ідеєю всякої релігійної концепції, пануючої в суспільстві (державою, зкуменою, народністю) на той момент. Якщо держава відмовлялася від заступництва релігії і навіть піддавала її осудженню, багато елементів морально-релігійного осмислення смерті переходили в світський побут у вигляді похоронних обрядів, загальноприйнятих звичаїв і т.д.

    Поступово людство від сподівань на загробну нагороду в епоху Освіти перейшло до побудови раю на землі. Воно вирішило, що готове взяти цю справу в свої руки, не покладаючись на Божу милість. Так в праці Карла Беккера "Небесний град філософів XVIII століття" описується есхатологія філософії Освіти. Він пише про грядущий рай, як про кінцеву мету наших земних мук, який повстане, на відміну від небесного граду - на землі. Це справа майбутнього, хоч би і недалекого. Кінцевий результат буття у філософії Освіти зумовлений силами, більш могутніми, аніж сила окремої людини. Люди можуть розуміти задуми цієї сили, можуть пристосовуватися до них. Більш того, вони повинні це робити, якщо хочуть потрапити в рай, але змінити ці задуми вони не можуть. На практиці вони пом'якшують це визначення для окремої людини етикою боротьби за добро проти зла, етикою, яка дає людині, щонайменше, ілюзію особистої свободи. Християнське поняття благодаті замінюється у філософії Освіти філософським розумом, поняття спокутування - філософською освітою [18, с. БО]

    Отож, в цілому, сучасне людство трактує смерть швидше як зло, аніж навпаки. В розвинених країнах значне підвищення комфортності земного буття робить людей прихильниками активного життя і відволікає від думок про останні моменти. Винахід способів лікування раніше смертельних хвороб, активна боротьба за продовження життя в старості, гроші, що вкладаються в геронтоло-гічні дослідження - все це говорить про відношення до смерті як до абсолютного і неминучого зла.

    Але ми ж то знаємо, що смерть не кінець існування душі, а її перехід в нові умови бутя...

    За останні 15 - 20 років вчені, що вивчають процеси, пов'язані з помиранням і смертю, зробили багато нових відкриттів, часто досліджене неочіку-ване і йде врозріз з нашими звичними поглядами на життя і смерть. В даний час медична наука переглядає свої старі, традиційні поняття, оскільки нові дані показують, що смерть - це не кінець існування особистості, а її перехід в нові умови буття [10, с. 780].

    Більшість людей нашого століття дуже мало знає про смерть, про те, як відбувається вмирання і що буде після нього. Про смерть не думають. Це може показатися дивним, оскільки смерть -важлива подія у всьому земному житті людини, і нічого більш визначеного і більш остаточного ні з ким з нас трапитися не може. Це ясно всім, та все ж під час нашого земного буття майже всі ми живемо, як кажуть, день за днем і про смерть не думаємо або, можливо, правильніше сказати, тільки прагнемо не думати, тому що десь в глибині завжди є відчуття неминучого і смутна тривога [17, с. 362].

    Думка про смерть важка і неприємна, ось і прагнемо не думати. Ми завжди зайняті, день заповнений; потрібно подумати про майбутнє, чогось добитися, в чомусь встигнути, щось закінчити. І раптом - смерть. Відразу приходить кінець всім нашим планам і надіям. Це іноді здається дивним, незрозумілим і навіть нелогічним. Як же так? Адже я ще не встиг зробити те, що було потрібне, і раптом таке?
    Ми смерті не знаємо і тому боїмося її, можливо, сильніше, ніж вона цього заслуговує. Перш за все, що лякає нас якнайбільше? Для багатьох смерть - це щось подібне до сну без сновидінь. Закрив очі, заснув, і нічого більше немає. Пітьма. Тільки сон вранці закінчується, а смерть - це назавжди. Звичайно, шкода втратити все, що ми любимо на землі, але це швидше горе, аніж страх. Багато кого якнайбільше страхає невідомість, а що з нами буде? Страхає відчуття, що зі мною відбуватиметься щось невідоме, незалежне від мого бажання, і я нічого не зможу зробити. Ось і прагнемо забути, що смерть неминуча. Кожному з нас доведеться перейти через цей рубіж. А ми про найголовніше не думаємо і до нього не готуємося. Можуть запитати: "А про що думати і до чого готуватися? Від нас не залежить. Прийде наш час - помремо і все. Думати немає про що". Багато хто так і робить [17, с. 534].

    І все-таки кожному з нас іноді приходять в голову і інші неспокійні думки: "А що коли це не так? А що коли смерть не кінець, і після смерті тіла я, несподівано для самого себе, раптом опинюся в абсолютно нових умовах, зберігши здатність бачити, чути і відчувати? І найголовніше - а що коли наше майбутнє за порогом в якійсь мірі залежить від того, як ми прожили наш час на землі і якими ми Були до того, коли переступили смертний поріг?"

    Люди віруючі про все це вже думали, і, коли прийде їх час, для них, ймовірно, все буде зрозуміліше, ніж для так званих невіруючих. І не тільки зрозуміліше, але і легше. Адже перейти через цей рубіж доведеться всім, і багато хто зустріне те, чого вони не чекають і про що не думають. Якщо ви спробуєте поговорити на цю тему з ким-небудь з "прогресивних", то швидше за все почуєте: "Я в таке не вірю". Тому зараз не говоритимемо "вірю" або не "вірю", а підійдемо до цього питання з погляду чистої логіки.
    Відразу впадає в очі одна очевидна невідповідність. У людини є розум; стикаючись з яким-небудь питанням, вона обдумає всі можливості. Може трапитися так, а може і інакше. Навіть якщо проблема і зовсім маловажна, розумна людина неодмінно обговорить обидві можливості. Чому ж, зустрічаючись з цією серйозною проблемою, яка неодмінно виникне перед кожним, в даному випадку так багато людей поступає інакше?

    Смерть неминуча, і після неї є тільки дві можливості - повне ніщо або якесь продовження нашого існування [11, с. 380 - 381]. Ми назвали це майбутнє існування можливістю, хоча зараз, після нових відкриттів, зроблених медичною наукою, правильніше було б назвати посмертне існування не можливістю, а вірогідністю або навіть очевидністю. А скільки людей про це або зовсім не думали, або якщо і думали, то не дуже серйозно. Значить, справа не у вірі, а в тому, що з фактами, з "за і проти" вони не знайомі і просто так раптом вирішили, що "такого бути не може".

    Чому виходить так, що людина проходить повз найважливіше для неї самої і, не думаючи, вважає, що їй все ясно і думати тут немає про що? Адже факти говорять про інше, і якщо звернути на них увагу, то відразу стане зрозкуміло, що таке питання, як наша доля після смерті, саме собою не розв'язується.
    Перш за все - звідки прийшло і як розвинулося це майже поголовне невір'я, що нависло над людством XX- XXI століття? Адже так було не завжди. Християнство і всі великі релігії завжди вчили, що людина має не тільки тіло, але й душу і що при вмиранні душа виходить з тіла і продовжує жити в нових умовах. Християнство існує понад 2000 років, і з його ідей виросла і ними живе європейська цивілізація. Бували в історії періоди безвір'я, і завжди це були темні періоди. Вони характеризувалися упадком моралі, втратою спокою і благоденства,зниженням добробуту. Більше звичного лютували війни, внутрішні розбрати, епідемії, голод. Неначе якась животворча сила покидала народи. Важко пояснити ці темні періоди історії простою випадковістю.

    Французький історик Тен пише: "На наших очах і на полі історії скоюється перетворення освічених людей і цілих класів в звірів там, де християнська віра забувається. Християнство - це велика пара крил, необхідна для того, щоб підняти людину вище її самої... Завжди, протягом 19 століть, наскільки швидко ці крила слабіють або їх розбивають, настільки суспільна моральність знижується" [17, с. 360 - 362]. Одвічне тільки істинне, помилкове ніколи не буває довговічним. Всі релігії і навіть примітивні язичники-дикуни в тій або іншій формі вірять в якийсь потойбічний світ і в те, що смерть не кінець існування. Віра в духовність охоплює все людство з самого початку його історії і дотепер [4, с. 155].

    Заперечення Бога і всього духовного розвинулося тільки протягом останніх 100 - 150 років. Воно виросло з матеріалістичної філософії, що визнавала тільки видиме або доступне іншим органам чуття. Ця філософія зараз втратила всяке наукове значення і збанкрутіла не тільки в теорії і практичних висновках, але і в самій своїй основі, коли було досліджено, що матерія не є щось постійне і що її першооснова - протони, електрони і так далі -енергія. Розуміння духовності всесвіту властиве людям одвіку, заперечення всякої духовності короткочасне і вже йде з світу як всяке помилкове вчення [6, с. 118].

    Багато хто з нас, що нині живуть, був вихований на матеріалістичних ідеях. Матеріалізм панував не тільки в науці й мистецтві, але і в школах, університетах, в пресі, у відносинах між людьми - усюди. У наш час більшість людей все ще матеріалісти. Релігія в упадку. Бога більше немає. Загробне життя - казки для утіхи помираючих, згадка про будь-яку духовність вважають свідченням відсталості, - такі лозунги обирає сучасність.

    Матеріалісти вчать, що людина складається повністю, на всі 100 відсотків, з матерії. Життя це потік різних хімічних і молекулярних процесів, що відбуваються в тканинах організму; навіть думка -це щось подібне до секреції мозкових кліток. Професор Ховард Хаггард з Лондона писав в середині XX сторіччя: "Мозок - це такий же орган тіла, як печінка або серце... він стимулюється, печінка виділяє жовч, серце, коли його стимулюють, накачує кров, а мозок, коли його стимулюють, виділяє думки". І так далі. При вмиранні матерія, з якої складався людський організм, розпадається і існування особи припиняється [24, с. 299]. Ось і вся філософія матеріалізму. У вчених матеріалістів все просто і ясно. Вони не ставлять собі питання - навіщо ж все це і в чому тоді значення життя. І відповіді на такі питання у них немає. Все, навіть очевидні прояви духовного життя ігноруються або висміюються. Трансцендентні духовні здібності, включаючи передчуття, передбачення, містичні переконання, стан одержимості, пророчі сни і бачення, ясновидіння, та інші випадки для матеріалістів не існують. Роботи Карла Юнга і інших ведучих психологів і психіатрів, що свідчать про життя душі, не оспорюються, оскільки з фактами не сперечаються, а замовчуються.

    Сучасний нам матеріалізм немає нічого загального з науковим методом, хоча все ще використовується для політичних цілей. У ряді країн матеріалізм став державною філософією і підтримується правителями цих країн, оскільки бездуховне населення послушніше. Самі правителі чудово розуміють, що всесвіт набагато більше, аніж тільки матерія, і роблять з цього практичні висновки. Так, наприклад, проблеми життя поза тілом і інші трансцен-

    дентні феномени вивчаються в спеціальних державних інститутах. Праці ці тримаються в строгому секреті від населення. Це зрозуміло, оскільки тут наочно доводиться, що якась частина людини може виходити з тіла і жити зовні якого-небудь зв'язку з матерією [24, с. 303].

    Світ влаштований розумно, а не випадково. Не побачити це можна, тільки буквально закривши очі, а приклади на кожному кроці. Цю доцільність матерії бачив і один з творців матеріалістичних теорій - Карл Маркс. Для нього існувала тільки матерія, а очевидну для всіх змінність в природі і еволюцію рослинного і тваринного світу він пояснював існуючою у матерії властивістю са-морозвиватися. Що значить ця властивість і звідки вона, Маркс не пояснював. Один з філософів, відповідаючи матеріалістам, сказав: "Можна, звичайно, думати, що все у всесвіті склалося якось саме собою без участі вищого розуму, але тоді можна думати, що після вибуху в друкарні букви, попадавши на землю, самі собою склалися в повний текст Британської Енциклопедії" [24, с. 315].

    Мови всіх народів землі свідчать про те, що в світі існують поняття матеріальні і поняття духовні. Є речі, які можна зміряти і зважити, можна бачити, чути, сприйняти одним або всіма нашими органами чуття. І є поняття іншого порядку: любов, ненависть, співчуття, заздрість, бажання, огида, відчуття совісті, сорому... Ні зважити, ні зміряти їх не можна, але всі вони існують і є більш реальними і більш важливими, аніж всі речі і поняття світу матеріального.

    Кращі розуми людства бачили духовну сторону світу і вірили в Бога та в безсмертя душі людини. Всі великі філософи старовини, включаючи Плато-на і Сократа, вірили в безсмертя. Пла-тон учив: "Душа людини безсмертна. Всі її надії і прагнення перенесені в інший світ. Істинний мудрець бажає смерті як початку нового життя"
    Віруючими людьми були Ньютон, Галілей; ближче до нас: Паскаль, Пас-тер, Енштейн, основоположник науки про мозок і психіку Іван Петрович Пав-лов, російські письменники і мислителі, такі, як Толстой, Достоєвський, В. Со-ловйов. Люди, що живуть простим трудовим життям, особливо люди, близькі до природи, інстинктивно відчувають присутність Бога. Великий розум підтверджує це відчуття своїм знанням. А не відчувають і не вірять звичайно ті, хто посередині - від одного пішов, а до іншого не дійшов. Є чудова англійська приказка: "Поверхневе знання дуже небезпечне". Це дуже вірно, не вірять ті, хто не думає серйозно.

    Багато кому взагалі властиво помічати тільки те, що впадає в очі, тільки те, що реально відчутне. Невидиме, хоча і безумовно існуюче ігнорується або просто не помічається. Людина бачить, що померлий перестав рухатися, перестав дихати, очі закрилися. Це все. І проходить мимо, не зупиняючись, не подумавши і не зробивши для себе ніяких висновків. Адже коли ви стоїте поряд з помираючим, ви ясно відчуваєте, що відбувається щось невидиме, відбувається щось глибоке і велике, для нас нез'ясоване.

    Відомо також немало випадків, коли людина, чоловік або жінка, раптом прокидається вночі і відчуває, що біля нього стоїть його мати, дружина або чоловік, що знаходиться в цей час дуже далеко. А після того з'ясовується, що ця близька йому або їй людина померла якраз в той момент, коли, прокинувшись, відчули його присутність поряд з собою. Вже давно були свідоцтва, що у момент смерті душа померлого може подолати будь-який простір і відвідати своїх близьких, улюблених, живих, які бачать, чують, а частіше тільки відчувають присутність померлого [29, с. 147]. Ще зовсім недавно лише небагато учених насмілювалися виказувати думки, незгідні з офіційною доктриною матеріалізму. Але наука не стоїть на місці, люди дізнаються про те, чого раніше не знали. В даний час у вчених, що вивчають проблему смерті, немає ніяких сумнівів в продовженні життя після смерті тіла. Відбувається перегляд основних наукових теорій. Заперечується навіть сама первинність матерії. Піддається перегляду і наше розуміння суті життя і смерті. Ми стоїмо на межі двох епох. Епоха матеріалізму йде в минуле. На зміну їй приходить абсолютно інше світобачення - вселенна не тільки матерія; а багато більше...

    Що ж говорить Православна Церква про феномен смерті? Віддалившись від Джерела Життя, людина добровільно поставила себе в стан, котрий мав привести до розпаду, до тління. Вона піддала себе стражданням, хворобам і смерті. Ці так звані природні (чи фізичні} наслідки гріхопадіння повністю виправдовуються в моральному аспекті. Гріх підлягає покаранню. Бог наказує прародичів за гріх, щоби вилікувати їх сластолюбство і гордість. Тілесна смерть - розлучення душі з тілом - для Адама послідувала через 930 років, але духовна смерть - розлучення душі з Богом - сталася одразу. Людина позбавилась благодаті. „Бог не сотворив смерті", - говорить книга Премудрості (1, 13). В древньому богослів'ї, наприклад, в розумінні святителя Іринея, Адам не був ні необхідно смертним, ні необхідно безсмертним; його природа могла безперестанно живитися благодаттю і настільки преображатися нею, щоби долати всі небезпеки старості і смерті. Бог створив людину здатною до безсмертя, і від людини залежало зробити смерть неможливою [3, с. 334]. Вчення Церкви рішуче говорить про те, що смерть не природна для людини, вона - лиш результат гріха. Згідно визначенню Карфагенського собору, „якщо хто говорить, що Адам, першостворений чоловік, створений смертним, так що, хоч би і не згрішив, помер би тілом, не в покарання за що-небудь, а по необхідності єства, то хай буде анафема" (Правило 109). Цю ж саму думку святий Феофіл Антіохійський виражав так: „Бог сотворив людину ані цілком смертною, ані цілком безсмертною, а здатною до того і іншого" [12, с. 448]. Тому на смерть можна дивитися не як на покарання, а як на милість Божу, оскільки саме смерть припиняє в людині розвиток гріха, а точніше буде сказати, смерть для нерозкаяних грішників являється покаранням, оскільки за рубежем вічності їх чекають важкі муки, а для праведних - смерть служить милістю, бо, як сказав вже, присікає розвиток гріха і являється переходом віт тимчасового життя до вічного блаженства разом з вибраним стадом, разом з тими, хто гідним буде стати праворуч Спасителя і унаслідувати вічні блага, наготовані тим, хто стяжав благодать Духа Святого ще за життя на землі.

    Відштовхнувши себе від Джерела Життя, людина добровільно поставила себе в стан, який мав привести до розпаду, до тління людського єства. Вона піддала себе стражданням, хворобам і смерті. Це так звані фізичні наслідки гріхопадіння. Гріх підлягає покаранню, Бог наказує людей за гріх, аби вилікувати їх душу [19, с. 240]. Як було сказано, з гріхом в рід людський увійшла смерть. Людина створена з безсмертною душею, вона могла б також залишитися безсмертною по тілу, якби не відділилась від Бога, адже Бог смерті не сотворив (Прем. Сол. 1:13) [27, с. 99 - 101].

    Ми бачили, як печально розвивалися наслідки непослуху перших людей Богові. В прабатьках, як в зерні, заключав-ся подальший розвиток людини в сторону ухилення від ідеального життя [20, с. 106]. Увійшовши в глибини особистої волі прабатьків, гріх привів до пошкодження природи людини, чинності набули нові закони. За словами прп. Максима Сповідника, в людську природу увійшли тлінність, смертність і пристрасність, яких не знало людське єство до гріхопадіння [14, с. 111]. Ці прояви найбільш явні на рівні людського тіла, але, безумовно, зачіпають і душу.

    Термін «тління» позначає процеси розпаду, розкладання, втрати різного роду єдності і цілісності. До гріхопадіння людина не відчувала тління, але, потен* ційно, могла змінитися. Якби вона збе-рігла божественну заповідь, то стала би обов'язково нетлінною по благодаті: гріхопадіння ввело тління в природу людини [2, с. 181]. Воно стало виявлятися на рівні тіла в процесах розпаду, що постійно відбуваються в живому людському організмі. Життя людини після гріхопадіння настільки пов'язано з процесами розпаду, що нам достатньо важко зрозуміти фізіологію райського стану людини. Ймовірно, людина не відчувала фізіологічної потреби в їжі, їй не потрібно було підкріплювати свої сили сном [2, с. 183]. Навіть після гріхопадіння закони функціонування людського організму мінялися поступово. Адам і його прямі нащадки жили по декілька сотень років, що важко собі уявити з погляду сучасних уявлень про довгожительство.

    Проте тілесними проявами не обмежується дія тління в людині. З грецького тексту 2 Кор. 11: 3 - „боюсь, щоб, ваш розум не ушкодився", відхилившися від простоти в Христі, можна зрозуміти, що тління виявляється і на рівні душі. Розум розтлівається, повертаючись від простої віри в Бога, заснованої на спогляданні і надії, до складних теологічних систем. На рівні всіх сил душі помітна дезінтеграція, з'являються суперечливі прагнення і думки, що то звинувачують, то реабілітують одна іншу (Рим. 2:15).

    Невідповідність душевних сил приводить до специфічних психопатичних проявів. Засновник сучасної психопатології Пьер Жане вважав, що в основі істерії лежить механізм, званий дисоціація [22, с. 27-28]. Частина психіки, яка звичайно пригнічується і не може виявитися в якій-небудь формі активності, відщеплюється від цілісності психічного життя, набуває власної автономії і починає самостійно управляти певними психічними або фізичними процесами. Тоді вони вже не підлеглі психіці як цілісність, не підвладні актам волі, а є лише відщепленою частиною. Розщеплювання, але вже в значно більш сильному ступені, характерне і для шизофренії. Хворий, що знаходиться в гострій фазі шизофренного психозу, живе одночасно в двох світах: реальному і світі, створеному психічною хворобою [21, с. 46-47].

    З тлінністю тісно зв'язана пристрасність. На відміну від протиприродної пристрасності як прагнення до гріховної насолоди, ця (природна) пристрасність полягає в схильності людської природи після гріхопадіння до страждань і болю, які викликаються зовнішніми діями. Тут потрібно відрізняти власне відчуття, що викликає біль, від її суб'єктивного переживання: в райському стані людина безумовно випробовувала різні дії з боку зовнішнього світу, але вони не супроводжувалися, мабуть, болем. Хворобливі переживання - відчуття голоду, спрага, холод, втомленість від спеки і т.д. - з'явилися після гріхопадіння. Джерелом хворобливих переживань може бути не тільки тіло, але і душа, - як, наприклад, у разі синдрому гострого горя, що виникає в результаті смерті кого-небудь з близьких [15, с. 55-59].

    Смертність теж тісно пов'язана з тлінністю, оскільки є руйнуванням цілісного душевно-тілесного складу людини. Людина була створена здатною до безсмертя і, власне, вона була покликана до цього, але той, хто спокусив прародичів, привів до появи смертності в людській природі. Свв. отці так пояснюють причину появи смерті: «Як відділення душі від тіла є смерть тіла, так відділення душі від Бога є смерть душі». І головним чином смертю є смерть душі. На неї вказує Бог, коли, даючи заповідь в раю, сказав Адаму: в який день скуштуєш від забороненого древа, смертю помреш (Бут. 2: 17). Бо тоді померла душа його, коли Адам через злочин відділився від Бога, тілом ж він продовжував жити з тієї години і далі до дев'ятсот тридцяти років. Але смерть, увійшовши через гріх, не душу тільки зробила в людині підклятвенною, а й тіло, вчинивши багатохворобливим і багатопристрасним, піддала з часом смерті».

    Св. Григорій Палама говорить про два види смерті: тілесну і духовну. Перша полягає у відділенні тіла від душі, яка оживотворяла його, друга є відділенням душі від Бога або, за поясненнями свт. Філарета Дроздова, позбавлення душі благодаті Божої, яка (тобто благодать) оживотворяла душу вищим духовним життям [8, с. 113].

    Духовною смертю помер Адам відразу після порушення заповіді, і з тих пір вона стала початком приготування всього людства до пришестя Спасителя в світ і винуватицею тілесної смерті. Дух людини в стані духовної смерті - тобто боговіддаленості - швидко втрачає переживання свідомості і повноту буття, що може стати, знову-таки, причиною різних психічних аномалій, про що переконливо свідчить В. Франкл: «Ми можемо стверджувати наступне: якщо для людини немає значення життя, наявність якого зробило б її щасливою, вона намагається добитися відчуття щастя в обхід початкового значення, зокрема за допомогою хімічних препаратів». Б.А. Макі, директор Центру реабілітації алкоголіків військово-морських сил США, стверджує: «Працюючи з алкоголіком, ми дуже часто переконуємося, що життя, мабуть, втратило для нього значення». Подібні речі ми спостерігаємо і у випадках з наркоманією. Якщо вірити Стенлі Кріппнеру, сто відсотків випадків наркоманії пов'язано з відчуттям втрати значення життя і місця в суспільстві. Насправді схоже, що агресивні імпульси розростаються перш за все там, де наявний екзистенціальний вакуум. Це стосується злочинності і різних пороків, це можна прослідкувати і в багатьох інших явищах, що супроводжують життя людини» [ЗО, с. 32].

    Наслідком смерті духовної є тілесна смерть, яка, як і всяке покарання Боже, містить в собі чоловіколюбство: «Втім і тут [в покаранні за гріх, людина] набуває чогось, саме смерть - для припинення гріха, щоб зло не стало безсмертним. Таким чином саме покарання робиться чоловіколюбством, бо так, в чому я упевнений, карає Бог» [6, с. 356].

    Дійсно, смерть зупиняє в людині дію зла, адже інакше вона могла би нескінченно діяльно удосконалюватися в злі і уподібнитися дияволу - смерть присі-кає ланцюжок порочних діянь і, тим самим, як би відділяє людину від диявола [13, с. 74]. Статеве спілкування, зачаття, народження, годування грудьми, дитячий і старечий вік, - все це виникає в результаті появи в людині тлінності, смертності і пристрасності. Для позначення цих нових умов існування людської природи св. отці іноді використовують спеціальний термін - шкіряні ризи [26], що запозичене з Книги Буття, в якій говориться, що перед тим, як вигнати людину з раю, зробив Господа Бог Адаму і дружині його одежі шкіряні і одягнув їх (Бут. 3: 20). За тлумаченнями Отців тут йдеться саме про зо-дягнення людської природи в тлінність, смертність і пристрасність, які зближують людину з одягненими в шкуру безсловесними тваринами. «Коли я чую слово «шкіра», воно говорить мені про зовнішній вигляд безрозсудної природи, в яку ми вдягалися, залучившися до пристрастей» [7, с. 46].

    Тлінність, смертність і пристрасність і всі прояви їх, як притаманні людській природі, природним чином успадковуються через народження, оскільки в народженні передається народжуваному природа зі всіма її властивостями. Тут хочеться згадати знаменитий вираз свт. Філарета, «як від зараженого джерела тече заражений потік, так від родоначальника, зараженого гріхом і тому смертного, природно народжується заражене гріхом і тому смертне потомство» [13, с. 34].



    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


    1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. - К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. - 1416 с.

    2. Св. Григорий Синаит. Главы о заповедях и догматах // Добротолюбие. T. 5. Изд.: «Православный паломник» М., 2000,-582 с.

    3. Свмч. Ириней Лионский. Отрывки. XII // Творения. Репринт. М., 1996. с. 534.

    4. Свт. Василий Великий. О том, что Бог не виновник зла. // Творения. Т.4. - М., 2003, - 678 с.

    5. Свт. Григорий Богослов. Слово 18,42 // Творения. 4.2,

    6. Свт. Григорий Богослов. Слово на Святую Пасху // Творения. Т. 1. Св.-Троицкая Сергиева Лавра. 1994.

    7. Свт. Григорий Нисский. О душе и воскресении./ Цит. За Василиадис Н. Таинство смерти

    8. Свт. Григорий Палама. Послание ко всечестной во инокинях Ксении. Гл. 4 // Добротолюбие. Т. 5. Изд.: «Православный паломник» М., 2000, - 582 с.

    9. Свт. Иоанн Златоуст. Беседа о статуях. 5,4 // Творения. Т.2. кн. 1. Изд. Свято-Успенской Почаевской Лавры. -2005,- 1024 с.

    10. Свт. Иоанн Златоуст. Об Анне. Слово 1,2 // Творения. Т. 4. Кн. 1, Изд. Свято-Успенской Почаевской Лавры. -2005,- 936 с.

    11. Свт. Иоанн Златоуст. Толкование на Евангелие от Матфея. 34,4 //Творения. Т. 7. Кн. 1. Изд. Свято-Успенской Почаевской Лавры. - 2005, - 944 с.

    12. Свт. Феофил Антиохийский. К Автолику, II, п.24 // Раннехристианские отцы Церкви. СПб., 1896.

    13. Свт. Филарет (Дроздов). Катехизис православной церкви. Изд. ТСЛ., 2000,-104 с.

    14. Прп. Максим Исповедник. Вопросоответы к Фалассию. Вопрос ХЫ1//Творения. Т. 2. М., 1993.

    15. Беляев Варнава, еп. Основы искусства святости. Изд. братства во имя святого князя Александра Невского, -Нижний Новгород. - 2002,-476 с.

    16. Бритон К. Истоки современного мира. История западной мысли Рим, 1971.

    17. Василиадис Н. Таинство смерти. Перевод с греческого издательского отдела ТСЛ., 1998, - 592 с.

    18. Гусейнов A.A. Этика.// Вопросы философии.1999г. №8.

    19. Кастальский-Бороздин Алипий, архим., Белов Исайя, архим. Догматическое богословие / курс лекций. ТСЛ. 2000,- 104 с.

    20. Катехизис. Издание Украинской Православной Церкви. К., 1991, - 416 с.

    21. Кемпиньски А. Психология шизофрении. СПб., 1998, -123 с.

    22. Кемпиньски А. Человек и невроз. М., 1997, - 117 с.

    23. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. - М., 1930, - 231 с.

    24. Мейендорф И., прот. Православие в современном мире. Изд.: фонда «Христианская жизнь». - Клин, 2002

    25. Несмелое В. Наука о человеке. Опыт психологической истории и критики основных вопросов жизни. Издание Центра изучений, охраны и реставрации наследия Павла Флоренского. - СПб., - 2000, - 440 с.

    26. Панайотис Неллас .Обожение во Христе - Кожаные ризы - №№ 5-6 журн. «Человек» за 2000 piK (www. Pagez.ru)

    27. Помазанский М., протопресв. Православное догматическое богословие. Изд.: «Благовест (Новосибирск) Балто-Славянское общество культурного развития и сотрудничества» Рига, 1993. .а

    28. Сильченков К. Новая заповедь. СПб., 1999.

    29. Тихомиров Е. Загробная жизнь или последняя участь человека. М., 1999.

    30. Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990.
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів. Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com