Вони побралися п'ятдесят років тому. Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні потяга. На лавці сиділо двійко закоханих.Старенькі мовчки спостерігали за молодою парою. Хлопець ніжно обіймав дівчину і пристрасно цілував її.
У жінки заблищало в очах, вона торкнула чоловіка за руку і прошепотіла: "Ти також міг би це зробити!"
Чоловік обурено глянув на неї: "Що? Я ж зовсім її не знаю!"
Незмірний, страшний смуток бринить у словах: "Він/вона більше не цілує мене..."
Мешкаючи разом з моїми батьками, я думала, що їхнє кохання ніколи не вмре.
Я уявляла собі, що воно як велике дерево, готове протистояти будь-якій бурі, а насамперед часові. Тимчасом помітила, що це не так, оскільки велике дерево також може поволі погубити своє гілляччя і всохнути.
Мені розповідали, що велике кохання - немов дерево. Воно не вмирає від одного пориву вітру чи коли буває замало води.
Воно вмирає, коли дозволяєш, аби кохання вмерло всередині, як це трапилося з моїми батьками.
(Дванадцятилітня дівчинка)
Бруно Ферреро
ФОТО
Джерело: Храм Усіх Українських Святих і Львівське молодіжне православне братство "Нев'янучий Цвіт" .
